Театр – це магія

Театр – це магія, яка народжується за лаштунками, серед хвилювання, репетицій та несподіваних перетворень. "Назар Стодоля" стала не просто черговим шкільним заходом до Шевченківських днів, а справжнім мистецьким випробуванням. 

Крістіна Литвин - Галя.

Знаєте, що найприємніше у сценках? Ні, не сам виступ. І навіть не солодкий стіл опісля. Найцікавіше – весь той хаос, що відбувається на репетиціях задовго до того, як ти виходиш на сцену. Спочатку ти вчиш текст, який час від часу забуваєш, потім раптом усвідомлюєш, що знаєш увесь сценарій напам'ять. І ось.. Розкидані костюми, підготований реквізит, повна зала людей і паніка, яка огортає кожен сантиметр твого тіла, неначе ось-ось ти вийдеш не на шкільну сцену, а на мільйонну аудиторію. Ти стоїш за кулісами, до виходу лишаються лічені секунди, а в голові лише завчені репліки. Виходиш на сцену – і раптом все стає на свої місця.

Після вистави всі були виснажені, але щасливі. І так, можливо, у процесі підготовки ми трішки зненавиділи одне одного та цю виставу, але зараз... зараз здається, що ми б залюбки пережили це ще раз.

Олеся Панченко - Стеха.

Підготування велись філігранно. Поступово в памʼять вʼїлись не лише свої репліки, а й усього акторського складу. Я й досі не можу вигнати їх з голови і час від часу цитую. 

Куліси просякли своєю, особливою атмосферою, з якою не зрівнялась навіть сама премʼєра. У тих підготуваннях було щось особливе: роздратоване сичання після того, як хтось забував слова, чи дуркував між репліками; максимально абсурдний реквізит, на місці якого доводилось уявляти зовсім інші предмети. Звісно, часом хотілось застосувати малесеньку дрібочку насилля, але ми люди цивілізовані - стримувались. Усе це наповнювало актову залу (подекуди істеричним) сміхом і чимось невловимим, що витало в повітрі до самого показу.