О капітане, мій капітане!

Цікаво, що саме ця фраза стала однією з найвпізнаваніших цитат кінострічки “Спілка мертвих поетів”. Так починається і вірш  американського поета  Волта Вітмена, майстра верлібрів (неримованих віршів), щодо яких суспільство не один рік веде суперечки. Адже здавалося б, який це вірш, якщо його закінчення не складаються в милозвучне повторення? Насправді ж, варто усвідомлювати, що на звучання впливає переклад і надзвичайно часто навіть найпалкіший шанувальник поезії не зможе прочитати вірш з тими наголосами та інтонацією, яку закладав автор. Аналогічний механізм спрацьовує з самим мистецтвом, що й транслює фільм. 

У цьому криється загальний символізм — важливість слова й волю думки. Ніколи не пізно бути собою, транслювати своє бачення в світ й усіма зусиллями досягати цілей. Боротьба за свободу самовираження у світі, що намагається знищити тих, хто вибивається із загальної сірої маси назавжди залишиться актуальною. 

Найвразливіша до суспільної думки – молодь. Вона ще набиває власні ґулі, «вчиться ходити» в новому, незбагненному світі, у якому, здається, кожен має на тебе зуб. Показувати людям свою творчість — відкривати перед незнайомцями найпотаємніші струни душі. 

Таким і є один з головних героїв — Ніл Перрі. Для нього сцена — не просто спосіб показати свої можливості, а щось значно більше. Звісно, адже коли батько намагається вирішити твою долю за тебе, усіляко тиснучи на слабкості й забираючи найцінніше — сховатись за ширмою ролі надзвичайно приємно. Перед Нілом сотні масок, які він може приміряти, якщо забажає; сотні нових життів, автором яких буде лиш він сам. 

Та кінець у цієї історії трагічний, адже далеко не всі мрії збуваються.  Попри це персонажі вчать нас спрагло до них йти, підкорювати  вершини і насолоджуватись  шляхом, адже почасти у ньому і криється найбільша цінність.