Дерева, які переплітаються стовбурами...

...більше не мають змоги рости. Надто сильна привʼязаність руйнує людину зсередини, лишаючи по собі лиш порожнє згарище. Та невже все дійсно настільки кардинально? 

Головні героїні – Стефа і Аделя змусять глядача не один раз відкинутись на спинку крісла й зануритись в осмислення цього питання. Здається, кожна з них не могла б існувати без іншої в усіх можливих сенсах. Та чи не затісним стає зашморг дружби, чи то пак, любові? 

Стефа надто норовлива, як для служниці. Її життя сповнене питань, відповіді на які можуть перевернути його з ніг на голову. Та попри все, груба і часом надто різка – вона таки здатна любити. Тією дивною, мазохістською любовʼю до Аделі; щирою материнською до Фелікса і наївно-дитячою, тією, що сподівається ласки, до доктора Ангера. Стефа віддана.

Це і є найбільшим недоліком, на який вказує отець Йосиф. Єдине, що вона вміє найкраще – служити і догоджати. Тільки тоді дівчина дійсно відчуває себе корисною. 

Взаємини між жінками кидають глядача з холодного в гаряче, змушуючи думку змінюватись в геометричній прогресії. Моментами Аделя постає чи не як найбільше зло, а вже за кілька хвилин - щирою, люблячою жінкою. 

Зображення тогочасного Станіславова (нині Івано-Франківськ) таїть у собі одну з найбільших переваг кінострічки. Мʼяка картинка, колоритні костюми, затишні вулички і закапелки змушують зануритись в історію і сповна проникнутися атмосферою. Ексцентрична уява Стефи відображається якісними анімаціями: портрети, що промовляють зі стін; лини, які пливуть повітрям, прагнучи досягти води додають свою родзинку. Костюми персонажів хочеться розглядати якомога довше, вивчаючи до найменших деталей, щоразу все глибше і глибше занурюючись в мʼяку кольорову гаму.

"Віддана" – це естетична візитівка українського кінематографу, покладена на глибокий текст Софії Андрухович, у якому кожен знайде віддушину і частинку себе. Це показник якості і здатності українців творити щось дійсно прекрасне.