Квадрат — зародок усіх можливостей

Не один рік росія присвоювала собі чуже. Не один рік завзято відбирала наше. Після початку повномасштабного вторгнення, питання української приналежности загострилось — значний проміжок часу наші митці не мали жодної можливости для розвитку, окрім як виїхати на схід, у пошуках кращої долі. Над Україною простягався виведений червоним маршрут — ілюзія вибору. 

   Казимир Малевич є чудовим прикладом загарбницьких діянь ворог— його руками і ногами заволокли в обійми удава, що звався російською імперією. Історію українця накрили чорним квадратом і розіпʼяли на перетині стін. 

   Люди завжди боятимуться того, чого не розуміють. І радянській владі ніколи не судилось по-справжньому зрозуміти Малевича. Він був виходом поза ніщо. Невловимим. Тим, хто перемагав саме Сонце. Надважливо було підімʼяти художника під себе: залякати, убезпечити верхівку думкою, що цей незрозумілий, геометричний супрематизм не несе в собі загрози.

З посміховиська, зрозумілого лиш його творцю зробити обʼєкт національної гордости. 

Чи вдалось їм? Одне знаємо напевно— знадобиться ще далеко не рік, аби відмити “Чорний квадрат” від багряного радянського бруду. І здавалося б — кінострічка може пролити світло на цей шмат історії, розповісти, як нашу спадщину вкотре обікрали. І вона, здається, намагається, але цього геть недостатньо.  

   Усе налите фарбою, погляд важко втримати на чомусь одному… чи це операторська робота не дає? 

  Сценарно фільм лишає по собі надто багато запитань. Ворогування Татліна і Малевича не розкрите до кінця, мотивація персонажів часто здається “висмоктаною з пальця”, паралелі між сучасністю і минулим надто очевидні.

   Малевича надихає українська земля, її геометричний розріз, поділ на зелено-брунатні острівці квадратів і прямокутників, сотні латок, розкиданих тут і там. Його картини оживають в людях, на вулицях сіл, зливаються з навколишнім світом і візуально колористика вражає. Та мозок і далі вимагає відповідей на питання. 

  Малевич надто поверхневий, як на такого масштабу митця, хоч зіграний надзвичайно майстерно. Віталій Ажнов чудово передає внутрішній стан героя, характерна йому міміка заворожує й несе у собі щось лячне. Незрозуміле. Беззаперечно — це його роль і на цьому місці важко уявити когось іншого. Чого не скажеш про підбір акторів для інших персонажів. 

 Сприймати цілу картину місцями складно, вона здається незавершеною і глядач ніколи не дізнається, було так задумано, чи все ж режисерка не впоралась зі своєю роботою. Та врешті, після виходу з кінозалу принаймні є про що подумати. 

Адже мистецтво саме по собі — приховане повідомлення. Важливо лиш те, як ви його тлумачите.